Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/612

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


з цієї своєї гетьмансько-монархічної праці української маємо. Продажні душі по собі й других судять — і в цьому врешті нічого дивного нема. Але в данім випадку єсть щось иншого.

Оці інтеліґенти українські прекрасно знають, що на пропаґанду ідеї українського консервативного монархізму — тепер, в добі всесвітнього панування поступової республиканської демократії — субсидій таких, як наприклад на революцийно-демократичні українські видавництва в Чехії, не дають. І вони знають, що як-би нас — так як їх — мучило весь час »лакомство нещастне«, то за ціну власне відреченя од нашої державницької української ідеї — за ціну відреченя од монархізму українського — ми могли-б, чи то в Польщі, чи серед російських еміґрантських кол, це »лакомство« дуже легко заспокоїти. Коли-ж вони на нас такі брудні наклепи кидають, то не тому, щоб вони самі в ці наклепи вірили (бо тоді напевно вони до нас перші-би прибігли і самі монархістами завзятими-би стали), а тому, щоб — на нашій дражливости граючи — нас од України одігнати, і Україну виключно для свого власного монопольного вжитку заховати.

Провокаціям руїнників не будем піддаватись. На втіху цим інтеліґентам українським од української політичної праці, поки сил наших стане, не відійдемо, хоч-би навіть такі корифеї їхні, як п. Модест Левицький, побажання: — »ох, як-би то сталось, щоб ви не вертались!« — нам від свого »щирого українського серця« засилали (Подебрадська »Наша Громада« р. 1925, ч. 1. ст. 11). Не відійдемо тому, бо монополь на Україну самих тільки оцих інтеліґентів загрожує Батьківщині нашій дальшим недержавним гниттям і дальшою політичною руїною. І не відійдемо ще й тому, що серед здорової та честної частини тієї нової провідної української верстви, яка тепер з народніх українських мас на поверхню життя українського підіймається, праця наша знаходить зрозуміння і активну піддержку — чого доказом власне вихід цієї книжки »Хліборобської України«.

До української державної творчости, до покладеня фундаментів під будову Української Держави, здатна тільки ця горстка зі старої дворянсько-шляхетсько-козацької »поміщицької« верстви, яку власне цькує і добиває »свідома« інтеліґенція українська. Ця горстка бореться з хамством і рабством не тільки в цілій нації, але перш за все в своїм власнім класі. Вона хоче повернути йому колишню його активність і лицарськість. Вона від своєї державної влади одмовитись не хоче, бо розуміє, що відродженя цілої її верстви можливо тільки тоді, коли відродиться Держава Українська, і коли ця Держава вимагатиме од українського хлібороба-войовника напруженя всієї його політичної і економічної енерґії: синів до української армії і синів до орґанізації інтензивних господарств; особистого проводу та особистої відповідальности в державній політиці, і особистого проводу та особистої відповідальности в економічній орґанізації села. І навпаки: загине ця верства тоді, коли державно-українського мірила вартостей для неї не стане; коли на Україні переможе демократія; коли горстка консервативних Гетьманців, що бореться з демократичною заразою, буде знищена, — коли решта пристосується зпочатку до української демократії, а потім — по її неминучім самопожранню і упадку — до чужої метропольної влади і коли виживати зпосеред цієї верстви на Україні зможуть не