Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/86

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


Цей „дух“ це необхідна моральна, ідеольоґічна надбудова самого матеріяльного життя й істнування кожної демократії. Живучи з експльоатації „любови народа“, вона може розвиватись і рости тільки доти, доки істнує можливість опозиції й зненависти народа до тієї чи иншої аристократії. В міру того, як ця аристократія деґенерується та слабне й цькування проти неї стає все менше небезпечним, демократія все більше орєнтується „на ліво“ — туди, де виростають усе нові, конкуренцийні й усе більш радикальні, демаґоґічні й безпринципні народні трибуни. Коли наступає катастрофа й обєкт цькування й зненависти — стара аристократія — падає, демократія зараз же починає розкладатись. Ті елєменти психіки, які вона витворила в собі в часах революцийної й опозицийної боротьби, звертаються тепер проти неї. Лякання аристократії народнім бунтом розвинуло в ній самій панічний страх перед народом. Її повна матеріяльна залежність від любови того народу примушує її кинутись на своїх давніх товаришів, а тепер — коли вже аристократії не стало —  на своїх конкурентів і вжити проти них тих самих старих противаристократичних засобів демократичної боротьби, доведених тільки до найвищих розмірів. Рабське толєрування найнищих інстинктів юрби й руйнуюча гра на ціх інстинктах, це ознака перемоги кожної демократії — це знак, що в боротьбі людських громад зникли вже послідні здержуючі, ублагороднюючі моменти, які стара аристократія давніше, перед своєю деґенерацією й упадком, у цю боротьбу вносила й ними навіть свою противницю демократію, в героїчних добах її істнування, аристократизувала й ублагороднювала.

Еґалізація (вирівнюваня) класів по типу найнизчому — пише Сорель — веде неминуче до упадку й деґенерації“. Такого власне роду вирівнювання по типу найнизчому відбувалось у нашій українській демократії в усіх добах її історичного істнування. Тим пояснюється факт, що наша нація в своїх аристократичних по духу й до демократії української — як це і послідні події показали — ворожих селянських „низах“ має надзвичайну притягаючу асиміляцийну силу, а в своїх демократичних „верхах“ надзвичайну силу відпихаючу, яка все, що єсть на Україні політично чесного, творчого, сильного й здорового від взятої нашою демократією в монопольну експльоатацію української національної ідеї й „любови до українського народу“ відганяє.

І тому українська демократія по знищеню власної аристократії ніколи нічого збудувати не могла. Її вирівнювання себе, а разом із собою й нації — коли вона на чолі нації стояла — по типу найнизчому, тільки дорогу для всяких Ганджів Андиберів прочищало. Вони приходили вже на готове й зі своєю безоглядностю чужинців, якім ніякі звязки з краєм, з його традицією, з його будуччиною і з місцевими людьми не заважали — брали вони найнизчий, найбільше лівий демаґоґічний курс і в той спосіб ітоги всім демократичним революціям українським підводили.

При тім розуміється за себе не забували. Отой наш давній лєґендарний Ганджа Андибер був майстерно використаний тодішньою Москвою й Польщею для остаточного винищеня всього того, що їх-