Сторінка:Вячеслав Липинський. Листи до братів-хліборобів 1919—1926 (1926).djvu/85

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


лєтарський, або клас хліборобський в першій мірі, які посередників при правлінню державою не потрібуватимуть.

А натомість, коли-б:

1. Сучасне, національно пасивне, спольщене та помосковлене поміщицтво й українські філії міжнародньої фінансової буржуазії, побачивши вплив української демократії на українські народні маси, цей вплив у своїм власнім інтересі піддержали й віддали їй правління українською республікою з тим, щоб вона за всякі фінансові, економічні, особисті і т. п. уступки забезпечила їм спокійне паразитарне істнування.

2. Колиб українська демократія той вплив свій на народні маси на ділі доказала й здержати їх у своїх руках зуміла.

Політика нашої демократії, що полягає в тому, щоб за посередництвом зпольщених демократичних, переляканих поміщиків звернути на себе увагу Польщи, а через Польщу здобути для себе признання від антантської плютократії — це єдина можлива й консеквентна, коли вже Керенського не стало, її політика. Це льоґічне продовженя братання Центральної Ради з єдиним російським небольшовицьким революційним фронтом, переговорів з ґенералом Табуї, „тарнопольського наступленія“ і закона про національні меншости. Свій хвилевий противуприродний союз у формі Берестейського миру з аґрарною монархічною Німеччиною „спокутувала“ наша демократія війною зі здезорґанізованими Антантою Німцями і знищеням власної української Гетьманської Держави. Тепер тільки треба, щоб усяка „Антанта“ оцю покуту й оці чесноти оцінила, та мандат на посередництво між своїми інтересами й українськими народніми масами демократії нашій у руки дала. В той тільки спосіб моглаб бути збудована Українська Народня Республіка.

Але чи це можливо?

Перш за все, як бути з отим нашим модерним Ганджою Андибером-Раковським?

Історія наша вже сотні разів нас навчила, що наша демократія, всі оці канцеляристи і писарі по фаху, демаґоґи по тактиці й карєристи по духу — всі оці Брюховецькі, Тетері, Петрики й їм же „нєсть числа“ — на одне були тільки здатні: знищити власну українську державно-творчу аристократію, а з нею й українську державу. Хоч плакав кат, як Сомкові голову рубали, але її таки відрубали. Військово-хліборобський, козацько-шляхецький аристократичний клас, що відродився був і сформувався знов за Великого Гетьмана Богдана — потім був демократією нашою вирізаний і винищений до коріння.

Але збудувати щось нового, свого на тім порожнім місці українська демократія ніколи не змогла. Не тому, розуміється, щоб між нею не було людей, які по своїй індивідуальній вартости не змоглиб місце старої вирізаної аристократії заняти, а тому, що дух між ними панував руйнуючий, завидющий, злобний, а разом із тим облесливий, брехливий і рабський. Тому, що всі ці, поодинці иноді й гарні, здібні й чесні люде, всі разом творили руйнуюче розкладове тіло, якому на ймя — демократія.