Сторінка:Віктор Зелінський. Синьожупанники (1938).djvu/12

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


бисто з японської війни. І тим фактом я дуже зрадів, бо я пізнав, що українська визвольницька стихія мусить бути дуже велика, коли навіть ґен. Корнілов організує українські частини.

Ото ж я погадав, що коли б я був там в Україні, то я міг би кинути всю свою енергію і військовий досвід для цієї великої праці. Та, на жаль, я був в неволі. Війна нескінчена і я мусів тут оставати. Тікати не було як. По двох невдачних спробах втечі на мене німці держали пильне око.

Наче на зустріч тим моїм роздумуванням, прийшло до нашого табору розпоряження німецького міністра, яке дозволяло хорим полоненим старшинам від'їхати до невтральних держав, де вони будуть інтерновані. З нашого табору вирушило декількох до Данії і Швайцарії. Тоді я зрозумів, що для мене відкривається розвязка мойого безвихідного становища. Я зможу дістатися в Україну. А що я переживав наслідки контузії в бою під Березинами, що відбилося на- Моїх очах і нервній системі, я подав прохання відставити мене, як хорог», до Данії.

В кілька днів після того, з кінцем жовтня 1917. р. прийшов до мене командант табору і заявив, що я на другий день маю відїхати з того табору, отже мушу готовитися до дороги. На мій запит, куди я поїду, він відповів коротко і стримано:

— Це ви дізнаєтеся, коли виїдете з табору.

Ця вістка була для мене несподіваною радістю, бо я був переконаний, що їду в Данію, а звідатм швидко чкурну в Україну.

Вечером зібралися в мене мої ближчі друзі з Генералом Виковим на пращальну вечерю. Пращалися ми в гутірці, що провелася до пізна в ніч. В деяких друзів заблисли і сльози в очах. Бо майже з усічи зжилися ми впродовж майже дворічної неволі. в Бішовсверда (біля Дрездена). Майже всі, лякаючися німецької цензури, подали мені листи до своїх близьких, щоб я передав з Данії.

На другий день ранком біля десятої години попращався я з табором Бішовсверда і в супроводі німецького старшини всів до поїзду та поїхав в невідоме. Яке ж розчарування стрінуло мене. В поїзді німецький старшина сказав, що їдемо в табор Ган-Мюнден. Це ж той табор, де я пережив найтяжчі часи за все моє досьогоднішне життя. Це той табор, з якого почався мій полон. Отеє німці, подумав я, скільки лиха вони мені накоїли. Але ж я не прочував, що все це йде на зустріч моїм мріям, що це рішучий перелом мойого життя і мойого безвихідного становища. Тут мав пробитися світлий промінь на закритому хмарами і тучами небі мойого життя.

Був чудовий осінний вечір, коли я приїхав в Ган-Мюнден. Місто ' лежить у прекрасній околиці. Все в садах.

Зі стації йшов я в сторону табору полонених в супроводі того ж німецького старшини, з яким приїхав. Опираючися на свою черешневу

палицю, вивезену ще з України, йшов дорогою до табору і роздумував

10