Сторінка:Віктор Зелінський. Синьожупанники (1938).djvu/28

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана


Україну. Ви все щось винайдете». Це було, пане Генерале в 1916. році, а цікаво було б, що тепер сказала б та пані баронеса, коли б побачила повстання України та її збройні сили, а врешті поміч Німеччини у формуванні українських військових частин з полонених у Німеччині? — закінчив міністер.

Те все міністер фон Штейн висказав, жартуючи іронічно з вузьких поглядів пані баронеси, що, будьщобудь інтелігентна освічена жінка, а так неграмотно висказувалася про ту Україну, яка має за собою тисячлітню історію і велику культуру. Українського народу, як такого, не могли навіть винайти німці, про яких серед темного народу в Росії ходила чутка, що вони видумали малпу. Видно та пані баронеса була під впливом тих людей.

На закінчення авдієнції попросив мене міністер, щоб я приняв участь разом зі своїм штабом в спільному обіді устроєному міністерством в честь українського війська. Обід мав відбутися в кімнатах Генерального штабу при участи більшого числа німецьких старшин.

В означену годину прибув я і мій штаб на згаданий обід. Нас гтривитав міністер фон Штайн, як господар хати й попросив хвилину пождати, бо він виготовив для мене несподіванку. По кількох хвилинах на салю увійшло трьох людей у цивільному вбранні. їх привітав війсковий міністер і привів до мене. Познайомив нас кажучи: «Ось пане Генерале ваші міністри, а це панове — ваш Генерал».

То була перша моя зустріч з державними мужами України — моєї Батьківщини. Ми сердечно привіталися, обнялися і поцілувалися. Це були панови М. Левитський, Севрюк і Осїапенко (?). Левитський і Севрюк були членами української Мирової Делегації в Бересті.

Обід почався промовами. Військовий міністер поздоровив зорґанізування першої української дивізії. Висловивши своє побажання, щоб та частина успішно боролася за незалежність України, та щоб вона була завязком творення могутньої збройної сили в Україні. Зокрема він звернувся до мене, як до начальника тієї дивізії. Короткою промовою подякував я міністрові, німецькому Генеральному штабові й Німеччині за їхнє прихильне становище до України та поміч в зорґанізуванню української військової частини. По тих промовах піднісся Левитський, що у своїй довшій, гарній, палкій промові висловив той стан України, який вона мусить зносити під сучасну пору в боротьбі проти червоних банд. Промова Левитського була висказана з так гарячим почуттям відданства, що вона зворушила мене й моїх старшин та навіть викликала в деяких сльози на очах. Це говорив представник України, що прибув з її серця, з золотоверхого Києва, про який ми гарячо мріяли. Промова його розворушила наші серця і вливала в наші душі гаряче почуття чину. Він на кінець промови звернувся до нас українців зі-зазивом, щоб ми приспішили свої кроки у творенні військової сили та йшли на рідну землю, яка нас кличе. Я зворушено відповів словами нашого

26