Сторінка:Віктор Зелінський. Синьожупанники (1938).djvu/32

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

каючи мене кожночасно ліктем. А що він був вже трохи «під гумором», то він, не перестаючи сміятися, знову звернувся до Любинського:

— Скажіть мені, чому я розумію російську мову ґен. Зелінського, а не можу добре зрозуміти вас, хоч ви теж говорите російською мовою?

— Думаю — відповів Любинській, що я не вмію так добре російської мови, як ґен. Зелінський.

— Ні — сказав Гофман — ви, як студент російського університету, знаєте знаменито російську мову. Але ви за скоро говорите. Так не повинен в ніякому разі говорити міністер закордонних справ. Його річчю є кожне висказане слово добре розважити.

Прикро було слухати зауваг німецького ґенерала українському молодому міністрові, що не вмів навіть належно себе оборонити. Але всеж таки Гофман робив те все не зі злоби, але по батьківськи хотів повчити молодих українських міністрів, до яких відносився з повного симпатією. Мушу при тому зазначити, що розмова велася в російській мові, якої не розуміли інші старшини німецького штабу. Через те не могли відчути науки їхнього старого ґенерала молоденьким представниками української держави. Гофман про те знав, тому не стіснявся.

З кінцем обіду принесли шампан. Ґен. фон Гофман піднісся і сказав промову в російській мові, яку зараз же перекладник передавав на німецьку мову для німецьких старшин.

У своїй промові він дуже щиро виявив своє задоволення з приводу Берестейського миру та стрічі на ньому з представниками української молодої держави. Радісно привітав він те, що Німеччина має можливість підтримати формування українських військових частин та взагалі допомогти українському народові проти наїздників. Привітав він мене, як начальника першої української дивізії. А врешті підняв тоаст за Україну, за її армію та за представників України, присутних на цьому обіді.

Всі німецькі старшини повторили тоаст за своїм ґенералом.

Знов наляли шампана. Мусів я відповісти на його промову. Піднявся і меньш-більш сказав от що:

Я належу до покоління, яке не стратило віри в чудеса. І саме сьогодні те, що я переживаю, потверджує мою віру. Бо дійсно, чи не є це чудом, що ми недавні дороги, які ще вчора стояли проти себе баґнет проти баґнета, — сьогодні сидимо за спільним обідом в головній кватирі командуючого східним німецьким фронтом. — Друге чудо, це щира промова пана ґен. фон Гофмана з побажаннями щастя і добробуту Україні у її визвольній боротьбі та засвідчення про допомогу у формуванні частини для української армії зі сторони Німеччини. Отже я очікую ще третього чуда, що два народи, німецький і український, які

30