лу“ в польській літературі. В 1860 р. група студентської молоді Київського університету, з знаменитим пізніше істориком В. Антоновичем на чолі, рішуче порвала з своїм польським оточенням, з польського культурою і традиціями, і перейшла до українського національного табору. На закиди в „одступництві“ вона устами свого лідера Антоновича в його знаменитій „сповіді“ (друкованій в українськім місячнику „Основа“ в Петербурзі 1862 р. кн. І.) проголосила, що не соромиться свого „відступництва“, а пишається ним, так як-би пишалась в Америці, ставши з власників рабів аболіціоністами, або в Італії — з паписта зробившись чесним, трудящим слугою національної справи.
„Поляки-шляхтичі, писав Антонович, які живуть на Україні, мають перед судом власного сумління тілько два виходи: або полюбити народ, серед якого живуть, перейнявшись його інтересами, повернутись до народности, колись покинутої їх предками, і невсипущею працею та любовію по мірі сил спокутувати все зло, яке вони зробили народу, що вигодував багато поколінь вельможних колоністів, і котрому ці останні за піт і кров платили призирством, лайкою, зневагою його реліґії, звичаїв, моралі, гідности; або ж переселитися в польську землю, заселену польським народом, за-для того, щоб не збільшувати собою числа паразитів; за-для того нарешті, аби визволитись самому перед собою від сумного докору в тім, що, мовляв, і я — також колоніст, також плантатор, що і я посередно, чи безпосередно годуюсь чужою працею, заступаю шлях розвитку народу, до якого в хату я вліз непроханий…“
Розуміється, думки й ідеали Антоновича і його товаришів ішли цілком в розріз з стремліннями польського суспільства, яке саме тоді готовилось до збройного повстання проти Росії під гаслом воскрешення історичної Польщи, з її пануванням над українськими й білоруськими землями.
Тому ніякого порозуміння й компромісу між групою Антоновича й польським суспільством бути не могло: стався різкий розрив. За Антоновичем пішло розмірно невелике число ідеалістично настроєних одиниць з польсько-шляхетського табору.
Але майже кожна з них уявляла собою високо цінну з інтелектуального погляду силу (сам Антонович заняв катедру історії в Київськім університеті, Михальчук виявив себе знаменитим лінґвістом, Познанський прекрасним етнографом і т. д.) Та хоч масового руху група Антоновича не створила, але майже кожне дальше покоління польської шляхти на Україні видавало
