Коли Стелія вернулась у-вечорі до дому, Ставрос спав.
Вона розбудила його.
— Виспиться в-день, а ти потім цілу ніч розважай його балачками! — бубоніла вона. Він гнівався, стогнав, повертався лицем до стіни, щоби знов заснути. Але жінка заходилась перев'язувати його рану. Розв'язавши її і обмивши, вона не покрила її знов наміткою, як сказав був лікарь: ту намітку вона клала тільки того дня, коли мав прийти лікарь; а в инші дні вживали вони для рани масті, що її купувала у знайомої акушерки,
Стелія дістала ту масть із шахви, помастила нею листя, — що давав їй один городник, підійшла до ліжка хворого. Вона нахилилась над ним, щоби повернути його й покласти вигідніше; але коли вона нахилилась до самого його обличча, він дихнув на неї тяжким гарячим духом. Вона пустила його тіло назад на подушку, сама впала навколішки і з одчаєм скрикнула до нього, що лежав перед нею мовчки, тремтячий і майже без пам'яти:
— Де ти дістав? Де ти взяв? — питала вона. І знов… і знов!… Чи ти не чув, що лікарь казав?
Він мовчав.
— Кажи, де ти взяв? Звідкіля? Я це мушу знати!
Вона стала мов несамовита, осатаніла і трясла його за плечі. Але втім блиснула їй думка:
