траву коло себе і тільки тепер ясно зрозуміла, яка вона безпомошна й одинока.
По той бік річки була лука і беріг заріс верболозом, ожиною та иншими кущами, що тільки-що починали зеленіти. Лука була вкрита пишним квітчастим килимом, де на свіжо-зеленому фоні трави рясно роскидані були квіти преріжних колірів: жовті, жовто-гарячі, рожеві, червоні, білі і то всяких одтінків, — аж очі в себе брали: Стелія пробувала забавити дитину квіткою, але дитина плакала й тягнулася до її груди, бо була голодна: не нассалася тоді, в ярку, бо молока було мало. Бідна жінка задумалась, сумно дивлючись на воду.
Вода бігла повз неї; десь дзюрчало: то гилочка куща спустилась до самої води, і видко було, як та вода то намагалася ніби перескочити через неї, то перемогти її, відірвати й понести з собою так, як несла инші, зламані гилячки. І в тому змаганні ото дзюрчала вода, ніби десь далеко цвіркотіли пташки. Стелія прислухалася до того дзюрчання і дивилась на воду, що маленькими, рухливими хвильками перескакувала через ті гилячки, — і задумалась. Вона сама собі здавалася такою гилячкою, відірваною від питомого куща, що її несе вода, життя по своїх хвилях; і те життя її було таке саме каламутне, як оця вода після дощів, і так само, як ця вода, вона, Стелія, бігла тепер, сама не знаючи куди, від чого і до чого. Втікала від чоловіка. Але хіба-ж то сьогодня вперше він її так лаяв і зневажав? Скільки-ж то раз, бувало,
