він, вернувшись додому п'яний, не тільки лаяв, але й бив її і вигонив із хати! І тоді у неї не було дитини і вона могла лекше дати собі раду в світі, як би була покинула його. Траплялись тоді й инші люде, що залюбки взяли-б її до себе, — але вона лишилася при Ставросі і все терпіла від його; хто знає, чи инший був би кращий за нього, чи може ще гірший? Вона не покинула його й тоді, коли він був здоровий, не покидала й тоді, коли лежав хворий, дарма, що так тяжко їй було жити, ще й з дитиною маленькою. Хиба-ж іще сьогодня не плакала вона нишком, як подумала, що може він не видужає з цеї хороби? І ось тепер, коли вона уявила собі, як він там лежить немічний, покинутий, сам-один, її серце боляче стиснулося від жалю. Але вона згадала собі зле і глумливе Антонове обличча і аж здрігнулася.
Він був як мара для неї, як упир якийсь. З першого-ж разу, як вона його побачила, вона почула якусь огиду до нього і незрозумілий, невимовний жах перед ним. Його очі були такі злі й страшні, що вона всякий раз, зустрівши його погляд, лякалась і була певна, що цей чоловік тільки нещастя їй спричинить. Одного вечора він підстеріг її коло дверей їх хати, вхопив її за руку, міцно стиснув і сказав, що вона неминуче буде йому належати і ніяк од того не викрутиться; і подивився він на неї тоді таким поглядом, що їй аж захолола кров в жилах. Вона тоді вирвалась од його, втекла у
