хату і аж цілу ту ніч вона жахалася і кричала з переляку, бо й у сні настирливо мучив її, як мара, погляд тих сатанинських очей. І ось тепер вона уявила собі те огидне обличча, ті люто-настирливі очі, якими вона їх бачила того вечора, і знов іздрігнулась і знов потягнуло її тікать як найдалі від тої страшної мари, хоч би й на край світу. Але вона була тепер така втомлена і знеможена, що трудно їй було піднестися; вона сумно похилила голову, заплющила очі і знову тяжкі думи обсіли її.
Чи задрімала вона чи ні, — вона й сама того не тямила; але знов росплющила очі, бо дитина заплакала і потягнулася до її грудей. Воно було голодне, але у неї вже не було молока у грудях. І тепер ще гірший одчай взяв бідну жінку: що робити далі? Поки вона сама пропаде, то дитина з голоду загине.
Сонце вже схилялося до заходу і наближалося до низки гір на обрію. Стелія згадала, що недавно вона минула невеличке село, і спало їй на думку вернутися туди і шукати в людей притулку на ніч.
Далеко по тім боці гнали пастухи товар і коней з паші до дому; це їй нагадало її рідний край, село, де вона прожила свої дитячі літа, і їй непереможно захотілося вернутися туди, на рідні поля, де може знайшла-б іще свою матір і пригорнулась-би до неї у свойому сиріцтві й одиноцтві. Взагалі вона була дуже боязка й од віку жила під якоюсь опікою: спершу у батьків, потім
