знов перед тою річкою, шо завертала луком. Тут уже був місток через річку. Стелія стала на ньому і де-який час думала, дивлючись у воду. Вона не перейшла на той бік, а повернула назад, знов у поле; село лишилося у стороні, ліворуч, а тут траплялися тільки дерева й кущі. Сонце вже заходило і тіни ставали дуже довгі. Пташки вже замовкали і вся природа лагодилася вже до сну. Ставало вохко і холодно. Стелія почувала надзвичайну втому і була голодна; ніч, що наближалася, лякала її понад усяку міру і, в одчаї, вона не йшла, а бігла вже з останніх сил в надії знайти собі якийсь захист на ніч. Далеко на обрію вона побачила якесь місто, що вже було сховалося у вечірній сутіні; тільки де-які двохповерхі доми на горі та вершечок дзвінниці ще були осяяні промінями сонця, що вже заховалося за обрій. Стелії жаль було за тим сонцем, аж плакати хотілося, бо воно одно-єдине гріло її щиро і тільки його вона не боялася; і чомусь здалося їй, що це вже останні проміні того доброго сонця для неї ї нових вона вже не побачить. Вона не знала, яке то місто перед нею, і жахнулася подумавши, що може вона вернулась назад. Іти туди? Ні, ні! Ні в якому разі! Але куди-ж подітися?
З одчаю і втоми та голоду вона хотіла впасти на землю і плакати, але перемогла себе і пішла шляхом без думки, без тямки, мов непритомна.
Вечеріло вже і ставало темно й чим-раз холодніше. Стелія, сама того не помічаючи, прискорила свою ходу.
