Вона почула десь недалеко дзвінок і, перелякана, побігла ще швидше, аж поки спинилася коло пастушого куріня. Хоч він був без дверей, але Стелія думала там сховатись і переночувати. Але як тільки вона туди ввійшла, дитина знов почала плакати і Стелія, сама не знаючичого, вийшла з куріня і пішла далі тою самою стежкою, аж добилася до тих самих кущів, де була вранці, ще перед полуднем. Далі починався той самий гайок з шовковичних дерев і, як увійшла в його Стелія, то стало там зовсім темно. Вона вийшла з-поміж дерев і сіла з-краю, на взліссі, прихилившися спиною до одного з дерев. Вона була зморена по-над силу і серце її завмірало, все тремтіло перед очима, а розум затуманився, наче у п'яної: вона вже й думати не могла. Вона розуміла й почувала тільки своє одиноцтво на світі і сирітську безпомічність; і здавалося їй, що так само, як гасне останнє світло дня, гасне й життя її нещасне. Вона притулила дитину до себе, заплакала гірко і не счулася, як заснула.
Але знов її розбудив плач дитини: вона вислизнула їй з рук, упала на землю і прокинулась тай заплакала в тій темряві. Стелія вхопила знов дитину на руки і сама злякалася тої темряви. З пересоння вона не могла відразу рзозуміти — де вона і що з нею діється. Їй здалося, що все пережите за цей день, то був сон. Знявся холодний нічний вітер; він шумів деревами в гайку, а Стелію холодив так, що вона почала тремтіти. Руки
