ходить просити в неї пробаченя за жорстокїсть, з якою її випхнено з батьківського дому.
— Пробаченя! — перервала її річ маркіза і хотїла цїлувати її руки. Але ся не допускаючи сих поцїлунків мовила далї:
— Бо не лише надрукована в остатнїх ґазетах відповідь на звісне оголошенє насунула менї й батькови переконанє про твою невинність; мушу ще надто виявити тобі, що він сам уже на наше велике і радісне зачудуванє вчора показав ся в нашім домі.
— Хто пока — ? — запитала маркіза і сїла обік матери. — Який він показав ся? — і ожиданка напружила кожду її рисочку.
— Він, — відповіла панї Ґ…, — автор тої відповіди, він сам особисто, до кого була звернена твоя відозва.
— Ну отже, — мовила маркіза зі спокійно хвилюючими грудьми, — хтож се? і ще раз: хтож се?
— Се, — відповіла панї Ґ…, — я хотїла би, щоб ти відгадала се. Бо подумай собі: вчора, коли ми сидимо при чаю і як раз читаємо сю чудну ґазету, до покою впадає чоловік знайомий нам дуже докладно, з виразом розпуки, і кидає ся до ніг твойому батькови, а зараз потім і менї.
