В Путнею, як потім мені довелося переконатися, майже не було видно мосту крізь гущавину червоного листя, а в Річмонді з Темзи вода виступила з берегів і розіллялася широким поясом по лугах Гамптону й Твікенгаму. Вода розливалася, а червона трава виростала слідом за нею. Зруйновані будинки дач уздовж усієї долини Темзи зовсім заховалися під її червоним листям, так що, йдучи шляхом, краєм цієї гущавини, я не міг гаразд уявити всієї картини руїни, що її зробили марсіяни.
Пізніше червона трава згинула так же хутко, як і розросталася. На неї скоро напала пошесна хвороба, що постала наслідком впливання якихось бактерій. Треба пам'ятати, що всі земні рослини через природний добір придбали собі властивості і змогу боротися з бактеріяльними хворобами і тому вони ніколи не гинуть без запеклої боротьби. А червона трава згинула без боротьби: вона згинула, як труп. Листя на ній раптово блідли, зморщувалися, засихали й ламалися від найменшого дотику, а вода, що спочатку допомагала їй розростатися, підхоплювала рештки їх і зносила в море.
Звичайно, найперше, що я зробив, дійшовши до води, це — напився досхочу, і потім інстинктовно почав жувати листки червоної трави. Але вони були водянисті й мали нудний металевий смак. Вода в цьому місці була неглибока і, хоч ноги мої й заплутувалися в червоній траві, я намагався брести нею деяку віддаль. Та що ближче до річки, вода ставала глибша, і я вернувся назад Мортлейку. Я пізнавав шлях по руїнах дач навколо міста, по парканах і по ліхтарях, що подекуди збереглися. Оттак ідучи, я хутко вийшов з цього болота і, зійшовши на горб, вийшов до Рогамптону, а відтіля вийшов до Путейського вигону.
Тут зовсім інша картина: замість дивовижного, чужого краєвиду передо мною розгорнулася картина руїни свого знайомого світу. Подекуди все було знищене, мов про-
