шумів циклон, і поруч, може, ярдів шістдесять, видно зовсім нічим незачеплені місця — сади й доми з завішеними шторами вікнами та запертими дверима, мов би їхні власники виїхали на день-два або ще спочивають. Червоної трави тут було далеко менше; стеблини червоної повзучки ще не встигли оплести високих дерев, що росли вздовж шляху. Я обдивився кілька садів, сподіваючись знайти якусь їжу, і нічого не знайшов; я обшукав пильно два доми, та туди вже хтось перед мене вломився і забрав усе, що було. Решту дня я пролежав у кущах; я так утомився й знесилив, що йти далі не мав сили.
За ввесь час я не здибав жадної людини й не бачив найменших ознак марсіян. Зустрів лише по дорозі двох голодних собак. Я спробував їх приманити до себе, але перша й друга злякано метнулися в бік і втекли. Біля Рогамптону я наткнувся на два людських кістяки, а проходячи лісом, бачив багато обгризених кісток кішок та трусиків і череп вівці.
Я пробував деякі з них смоктати, але з них уже не можна було здобути ніякої поживи.
Коли зайшло сонце, я пішов далі в напрямку до Путнею. Тут, як видно з деяких ознак, марсіяни бралися чомусь і до теплових проміннів. За Рогамптоном на одному городі я знайшов чимало картоплі, якої вистачило трохи заспокоїти мій голод. З цього городу видно було Путней і річку. Вельми сумний це був краєвид серед присмерку, що хутко насувався на землю: чорні обгорілі дерева, чорні руїни, а ще нижче, під самим підгір'ям — великі плями води, темночервоні від червоної трави. А над усім цим панувала мертва тиша.
Як хутко все страшенно змінилося! Від самої думки про те мене охопив невимовний жах. Я був переконаний, що всі люди на землі загинули, що я стою тут сам, остання людина, що лишилася жива. Не доходячи до верховини
