мовити, з купки піску й дрібного каміння, що стирчала на краю ями, де вони залягали. Потім з поновленим жахом я побачив, як якесь чорне кругле тіло смикалося над самим краєм ями. Це була голова того крамарчука, що туди впав; на західньому гарячому небосхилі вона маячила, мов чорна куля. Ось він підніс своє плече й коліно вгору, але, здається, посковзнувся назад, бо знову видко було лише саму голову. Зненацька він зник, і мені здавалося, мов би ледве чутний стогін досяг мого вуха… Я відчув хвилеве бажання піти й допомогти, але жах переміг.
Все потім зробилося незриме, заховане в глибокій ямі між пісковими купами, що їх навернуло при падінні циліндра. Дивне видовище стало б перед очима того, хто прибув би сюди з Вокінґу або Кобгему: розпорошена сила людей — сотня осіб або й більше — стояла великим неправильним колом, в рівчаках, за кущами, біля воріт і загороди, майже нічого не кажучи один одному, — або вигукували нервовими схвильованими голосами й важко витріщали очі на купи піску. Тачка з холодними трунками, покинена в полі, якось з-чудернацька самітно стреміла на червоному небосхилі, а між пісковими ямами тягнувся ряд залишених возів і карет, біля яких коні, годуючись із торб на мордах, били копитами землю.
