мною, хоч його ім'я мені невідоме, — і обізвався до нього. Та ледве чи це був час для виразної бесіди.
— Що за бридкі звіри! — говорив він. — Що за бридкі звірюки! — повторював він без перестанку.
— Ви бачили чоловіка в ямі? — запитав я, але не дістав ніякої відповіді. Ми замовкли знов і так, стежучи кілька хвилин, стояли поруч і, як мені здавалося, знаходили в товаристві один одного якусь утіху. Потім я змінив своє місце й став на маленькому горбочку, що давав мені змогу бути вище на якийсь ярд над рівнем вигону, і коли після того обернувся, то мій сусід уже подався до Вокінґу.
Захід сонця перейшов у присмерк, але все ще нічого нового не трапилося. Далеко від мене, ліворуч, на дорозі до Вокінґу юрба, здається, зростала, і я вже чув її невиразний гомін. Маленький гурток людей у напрямку до Кобгему вже розійшовся. З ями не було чути ніяких познаків руху.
Мабуть, це якраз і надало натовпу відваги; а крім того, гадаю, нові глядачі з Вокінґу також помогли відновити спокій.
В усякому разі з наступом пітьми в піскових ямах почався повільний, безперервний рух, що набирав ще більшої сили від того, що навколо циліндра панувала непорушна вечірня тиша. Вертикальні чорні постаті подвоє й потроє то потроху насувалися до ями, то знову зупинялися, оточуючи її, таким чином, неправильним півколом, що от-от замкнеться своїми гострими кінцями. Я теж і собі почав наближатись до ями.
Потім я бачив, як один візник разом з іншими сміливо пішов до ями, і почув тупіт кінських копитів та скрипіння коліс. Я бачив, як хлопець покотив тачку з яблуками. Потім, на віддаленні тридцяти ярдів від ями, з'явився на дорозі з Горселю маленький чорний натовп людей, а один, що йшов спереду натовпу, махав прапорцем.
