Скрізь по всій окрузі люди спокійненько собі обідали й вечеряли; робітники після денної праці поралися у своїх садках, дітвору укладали спати, молодь тинялася по вулицях, залицялася і кохалася, а студенти сиділи над своїми книжками.
Може в деяких закутках на селі про це тихенько гомоніли; в шинках може з цього робили нову й цікаву тему, а тут і там якийсь оповідач, або навіть якийсь самовидець останніх подій викликав сполох, хвилювання й вигуки. Але здебільша щоденна буденщина йшла своєю уторованою стежкою, всі їли, спали й працювали так, як це було завше на протязі безлічі днів, — так, ніби плянета Марс зовсім не існувала на небі.
Таке саме ставлення до подій було навіть на Вокінзькій станції, в Горселі й Кобгемі. На Вокінзькому залізничому вузлі аж до пізньої години приходили й відходили потяги, інші збочували на запасні рейки, пасажири висаджувалися, чекали; одне слово, все йшло звичайнісіньким шляхом. Хлопець із містечка, не зважаючи на монополію Сміта, продавав газети з вечірніми новинами. Дзвін і грюкотіння вагонів, пронизливі свисти паротягів із станції спліталися з його вигуками: — „Люди з Марса“! Схвильовані люди приходили на станцію з неймовірною вісткою коло дев'ятої години, але викликали не більший заколот, ніж якийсь п'яниця. Народ, що прямував до Лондону і визирав з вікон вагонів у темряву навколо, бачив хіба там і сям іскорки, що блимали, зникали й танцювали десь коло Горселю, — і думав собі, що нічого особливо серйозного, крім степової пожежі, не трапилося. Тільки навколо загороди вигону можна було помітити якусь метушню. На самім краю Вокінґу палало півдесятка вілл. В усіх трьох селах у тих хатах, що виходили на вигін, світилося всю ніч і мешканці не лягали спати до самого світанку.
Юрба цікавих неспокійно товклася на Кобгемському й Горсельському мості; люди йшли взад і вперед, але
