культурне суспільство, прокинулося в моїй крові. І в глибині душі я не дуже журився, що доводиться вертатися тої ночі до Мейборі. Я навіть боявся, що той останній гук гармат, що я чув, визначав може загибіль наших ворогів з Марсу.
Щоб висловити свій настрій, я скажу, що хотів бути там у самій пащі смерти.
Було близько одинадцятої години, коли я вирушив. Ніч була несподівано темна; виходячи з освітлених кімнат сестриного дому, вона дійсно здавалася мені надзвичайно чорна і душна як удень. Над головою хутко летіли хмари, хоч ні один листочок на кущах не ворушився. Чоловік моєї кузини засвітив обидві лямпи. На щастя я знав дорогу дуже добре. Жінка стояла в освітлених із середини дверях і дивилася, як я лаштувався в дорогу. Ледве я сів на віз, вона раптом повернулася й пішла в хату, лишивши мене з сестрою та її чоловіком; вони побажали мені щасливої дороги.
Я був пригнічений побоюваннями своєї жінки, але мої думки скоро знов повернулися до марсіян. Тої хвилини я нічогісінько не знав про справжній характер вечірнього бойовища. Я навіть не знав, що викликало сутичку. Коли я переїздив через Окгем (я повертався цією дорогою, а не через Старий Вокінґ і Сенд), я побачив на західнім обрію криваво-червону заграву, що, коли я наблизився, поволі повзла на небо. Прудкі хмари змішалися з чорними звійками диму й віщували бурю.
Ріплей Стріт спорожнів і, крім одного, чи двох освітлених вікон, село не виявляло жадних ознак життя; але на повороті дороги на Перфорд я мало не в'їхав в гурт людей, що стояли, обернувшись до мене спиною. Вони нічого мені не сказали, коли я їхав повз них. Не знаю, чи вони знали про те, що діялося по другий бік горба, чи ні; не знаю я й того, чи ті хати, повз яких я проїздив, були залишені й стояли порожні, чи там спали собі
