ця Річ була неймовірно дивовижна. Це не була зовсім нечутлива машина, що летить стрімголов. Справді ж це була машина: ступала широкими металево дзвінкими кроками, з довгими гнучкими, блискучими підоймами, на взірець рук, що з брязкотом теліпалися вздовж тіла машини. Я бачив, як одна така рука ухопилася за молоденьку сосну. Ідучи, триногий велетень вибирав собі дорогу, і мідяна покришка, що накривала його, ввесь час оберталася то праворуч, то ліворуч, дуже нагадуючи голову, яка роздивлялася навколо. Ззаду прироблено було мов би велетенського кошика, як у рибалок, з білого металу, а коли чудовисько проходило повз мене, я помітив, як із щілин між колінцями „ніг“ вилітали звійки зеленкуватого диму. Ще хвилина, — і страховище було вже далеко.
Я багато, так багато бачив тоді, — все в неясних кольорах, в сяйві блискавок, до сліпоти різкому світлі, і в густих чорних тінях.
Коли проходив велетень, він проревів побідним голосом, що заглушив звуки грому й приголомшив усе навкруги. „Алов, алов!“ — і через хвилину він уже опинився біля свого другого товариша, півмилі далі, в полі, де вони зупинилися над чимсь.
Я певен того, що то був третій з десяти циліндрів, посланих нам з Марса.
Кілька хвилин я лежав у темряві під дощем і стежив при безпереривних блискавках світла, як ці дивовижно химерні металеві істоти рухалися в далечині, перескакуючи через верховіття порослої придорожної загороди. Дрібний град почав сипати, і в міру того, як він стихав, то знов починався, постаті чудовиськ то ставали туманні, то знов яскраво виразні. Раз-по-раз блискавиця зникала: все падало в чорне провалля; тоді ніч ковтала їх чорною пащею.
Я промок до останньої нитки, — зверху від граду, а знизу від води. Я був так приголомшений, що минуло
