чимало часу, поки я зміг вибратися на сухіше місце над канавою або подумати про свою неминучу загибіль.
Недалеко від мене була маленька дерев'яна халупчина осадника з одною кімнатою, а навколо неї тягнувся невеличкий клаптик картопляного городу. З великими зусиллями підвівся я на ноги і, зігнувшись та стараючись захистити себе кожним кущиком, я побіг до хатини. Я затарабанив у двері, але не міг достукатися, бо ніхто з людей (коли там були які люди) не відповідав, і кінець-кінцем я покинув надію там переночувати й пішов назад, весь час тримаючись канави вздовж дороги. Так я встиг переповзти непомічений від потворних машин та сховатися в сосновому лісі неподалеку Майборі.
Під захистом лісу я поволі посувався наперед до свого власного дому, — наскрізь промочений, тремтючи від холоду. Я йшов між деревами, намагаючись потрапити на стежку. Стало зовсім темно, бо блискавиця вже рідко миготіла, а град цілими струмками сипався на землю крізь просвіти гущавини.
Коли б я був цілком зрозумів значіння всього, що бачив, я почав би, не гаючись, пробивати собі дорогу навкруги через Байфліт до вулиць Кобгему і так дістався б назад і зустрів би свою жінку в Ледергеді. Але дивовижність усього оточення навколо мене, моя фізична виснаженість тої ночі — не дали мені змоги зробити це; я був побитий, поранений, змучений, промоклий до нитки, приглушений і засліплений грозою.
Я невиразно відчував, що мені треба дістатися до своєї хати, і це було єдине бажання. Я плутався серед дерев, спотикався і впав у рівчак, розбив до крови свої коліна об якусь дошку і, нарешті, шубовснувся в провулок, що „збігав“ униз від Військового Коледжу. Я кажу „шубовснувся“, бо вниз по вулиці шуміла ціла річка брудної, дощової води, змішаної з піском. Тут, у глупій пітьмі, якась людина наткнулася на мене, аж мало я не впав від
