того, що покривають хіба третину його поверхні, і з повільним чергуванням його рокових сезонів велетенські снігові шапки нагромаджуються й тануть навколо обох полюсів, періодично затоплюючи його умірковані смуги. Таким чином ота остання стадія виснаження, яка ще для нас є неймовірно далека, стала за злободенну проблему для мешканців Марса.
Безпосередня пресія залізної доконечности просвітлила їхній розум, поширила їхню потугу, ожорсточила їхні серця.
Вдивляючись крізь порожню просторінь за допомогою своїх досконалих приладів і свого високого знання, про яке ми, може, ще й не марили ніколи, вони бачуть на віддаленні всього лише 35.000.000 миль, просто між ними й сонцем, найближчу до них ранкову зорю — зорю їх надій, — нашу теплішу плянету, — зелену від рослин, сіру від води, з хмарами в атмосфері, що промовляють за плодючість, з імлистими, вовняними туманами, крізь які визирають широкі простори зеленої країни та моря, що по них густо снують кораблі.
А ми, люди, що заселюють цю Землю, мусимо бути в їхніх очах щонайменше такі нікчемні розумом і такі чужі для них, як мавпи й лемури для нас. Людський розум уже погодився з тим, що життя — то є невпинна боротьба за існування, і нам здається, що таке переконання мають розуми на Марсі. Тимчасом як охолодження на Марсі досягло загрозливих розмірів, на цьому Світі буяє життя, хоч він і залюдненіший від тих, кого вони вважають за нижчих тварин. Провадити війну в напрямі до сонця, — от що справді стало їм за єдиний порятунок від тої загибелі, що з покоління в покоління підкрадається до них.
Раніш, як судити їх занадто гостро, пригадаємо собі, як немилосердно й до пня винищували ми самі не тільки звірин, як от вимерлих бізонів чи додо, але й своїх родичів, людей нижчої породи. Тасманців, не зважаючи на їхню велику подобу до людей, геть чисто зметено з землі
