Сидить сама, замислена, сумна,
Про тебе тільки снить безперестанку, —
Та й любить бо тебе вона!
Мов потік з під снігів в час повіні весняний,
Так полилась, було, твоя любов;
Її ти в серце перелляв коханій,
А потік твій сухенький знов.
Гадаю, — краще було би для пана, -
Ніж тут бродить серед дібров,
Ту молоденьку, свіжу кров
Нагородити за її кохання,
Їй невиносно довгий день.
Сидить сама коло вікна,
На хмари вічно дивиться вона.
Колиб я пташкою була! таких пісень
Співає кожду ніч і кождий день.
Весела часом, та більше сумна.
То в сльози, то в тугу вдасться.
То знов спокійна, як здається, —
А всеж закохана!
Фавст: Гадюко! змію!
Мефістофель (до себе): Гаразд, що я кусати вмію!
Фавст: Мерзото! геть від мене!
Не називай мені жіночої краси!
І в божевільне серце не вноси
До того тіла прагнення мерзенне!
Мефістофель: Щож? Їй здається вже, що ти її забув,
Чи втік, — і це вже майже так!
Фавст: Я все при ній, хоч би й далеко був,
Її забути я не можу вже ніяк:
Я навіть заздрісний святим дарам,
Як лиш її уста до них діткнуться.
Мефістофель: Це так! А я вже завидую вам
Отих близнят, що в ліліях пасуться.
Фавст: Геть! зводник!
Мефістофель: Гарно! Ти сваришся —, смішно!
Той Бог, що хлопця й дівчину создав,
Він їм призначення як найдобірне дав,
Ще й їм нагоду винайшов роскішну.
Ходім! Нещастя тут з тобою!
Тиж до коханки йдеш, на ліжко до покою,
А не на страту там якусь!
Фавст: В її обіймах що за втіха буде?
Та хай мене зогріють білі груди!
Чиж я її стражданням не проймусь?
Хібаж я не втікач отой бездомний, —
