Глумитись буде, як побідник.
Сидиш, мов винен, кожде слово
Хоч не до тебе, випадково,
І серце коле, та болить.
І хоч погрожуй кулаками,
Та не назвеш їх брехунами.
Та хто там ходить, гомонить?
Здається, два сюди ідуть.
Як він, то попадеться тут.
В цю мить зроблю йому капут!
Фавст і Мефістофель.
Фавст: Поглянь, як там з церковного вікна
Маленьке світло лямпочки мигоче,
Одно однісіньке в тумані ночі,
А скрізь навколо його тьма.
І в мене на душі так само.
Мефістофель: Ну, а мені на серці не погано.
Я мов та кітка на даху,
Що то крадеться без страху
Між димниками. Щож робить, —
Злодійська жилочка, чи ще щось там свербить.
Мене сьогодні вже проймає
Вальпургія чарівна ніч.
Що після завтра наступає, —
Вже знаєш тут, чого не стулиш віч.
Фавст: Тимчасом скарб той витягни з землі,
Що онде жевріє в імлі!
Мефістофель: Та не журись! небавом ти
Той скарб коштовний будеш мати.
Недавно сам я зазирнув туди.
Там чисті золоті дукати.
Фавст: Обручки, бранзолєтки там нема,
На подарунчик дівчині коханій?
Мефістофель: Я бачив: єсть там річ одна —
Мов на шнурочок перли нанизані.
Фавст: Так це гаразд! Ніяково мені
Отак з нічим відвідувать її.
Мефістофель: Та всеж таки не треба забувати,
Що можна деколи щось і даремно мати.
В цю мить, як повно зір у вишині ясній,
Мистецтво дійсне я вам дам почути:
Моральну пісню заспіваю їй.
Щоб тим певніш на гріх її зіпхнути.
(Співає і приграває на гітарі.)
