Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/29

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 16 —

Як та луна прогомонілих слів.
Кому співати з цих людей приблудних?
Їх похвали доводять до жалів.
А решта, що моглаб пісням моїм радіти,
Як ще живе, розсіяна по світі.
 В душі росте давно забута туга,
В духовний світ зривається вона,
А з пісні зникла певність і потуга,
Вона тремтить як Еольська струна.
Збірає жах, сльоза… за нею друга…,
В рішучім серці твердості нема.
Все, що я маю, в безвість віддалилось.
А що пропало, дійсністю зробилось.