Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/47

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 34 —

Природа таємнича в сяйві дня,
Серпанку з себе здерти не дозволить. —
Що не відкриє твому духові вона,
Того не видереш знаряддями ніколи.
Ти, приладе старий, лежиш отут тому,
Що батько мій орудував тобою.
Ти, звитку, був вже стільки раз в диму.
Як лямпа блимала вечірньою добою.
Ох, краще змарнувать мізерію дрібну,
Чим з тягаром її тут радощів не знати.
Що від батьків дістав ти в спадщину,
Придбай його, щоб з нього корпстати/
Що без ужитку, те камінням хоч кому;
Лиш те, що мить дає, в пригоді може стати.
 А щож це погляд мій на місці тім спинило?
Чи та флящина там моїм очам магніт?
Чого мені нараз зробилося так мило,
Як би в лісах в ночі засяв небесний світ?
(Приступає до полички і бере пляшку).
 Витаю я тебе, мій скарбе одинокий!
Тебе в пошані я беру глибокій —
Весь ум людей, весь дотеп тут на дні.
Ти суть і зміст найкращих сонних соків,
Ти витяг смертних сил. За стільки років
Зроби услугу хоч одну мені.
Дивлюсь на тебе — лекшають страждання,
Візьму тебе — зникають всі бажання,
В душі бурливій дивна тишина.
Я, вигнаний, пливу посеред моря,
А під ногами глибина прозора.
Так вабить день повий, далека сторона.
 Горюча колісниця, мов той вітер.
До мене злинула. Готовий я
Новим шляхом пробитися крізь етер
До инших сфер чистійшого буття.
Чи заслужив ти цього щастя в Бога?
Ти, що родився червяком колись.
О так! від сонця ясного земного
Ти сам рішучо відвернись!
Не бійся розломити тої брами,
Яку з тремтінням кожен омина.
Ще слушна хвиля — доказать ділами.
Що честь людська і Божій дорівна, —
Не задрожати перед тою тьмою,
Якій фантазія придала пекто мук,
Вступити в неї брамою німою