Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/56

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 43 —

Летіти міг за сонцем безустанку.
Коли б з гори поглянути мені
На тихий мир, розкинутий на споді,
На шпилі гір в вечірньому вогні,
На срібні ручаї та ріки в позолоті.
Не стрималиб тих крил моїх прудких
Ні скелі дикі, ні стрімкі провалля.
Здивованоб дививсь, колиб захвилювало
Десь підо мною плесо хвиль морських.
Останній промінь згасне за хвилину,
Але в душі горить новий огень.
Я вічне сяйво пю, за ясним сонцем лину;
За мною ніч, передо мною день.
В горі блакить небес, а підо мною хвилі...
Чарівний сон, між тим і сонце вже зайшло.
Ах, ніодно опірене крило
Не лине так, як мрії легкокрилі!
Та ми вже з роду те стремління маєм,
Що кожний з нас все в гору би летів,
Коли в просторі синім та безкраїм
Десь розіллється жайворонків спів.
Чи як орел розправить дужі крила
Над кручами дрімучих скель,
Чи то через степи, озера, села —
В свій рідний кран вертає журавель.
 Ваґнер: І в мене були всякі поривання,
Але такого я не мав бажання.
Набридне скоро в полі та в гаях.
Не заздрив я ніколи пташим крилам,
Мені одно здасться тільки милим:
Перегортать сторінки по книжках.
Зімові ночі гарно так пливуть;
Яке шиття бурлить на серці в тебе!
А як коштовний перґамент отут, —
Здається, що ти сам на семім небі.
 Фавст: Тобі відомий лиш один порив,
А другого — і не бажай пізнати!
Ах, дей душі я в грудях цих зогрів,
Яких не в силі я зєднати.
Одна прилипла до низин землі,
Приссалася до щастя цього світу,
А друга рветься геть з грудей мені
В країну духів, тайнами сповиту.
О, духи, що в повітрі живете,
Поміж землею і престолом Бога,
Хоч раз покиньте царство золоте
І поведіть мене на шлях життя нового!