Колиб я десь чарівний плащ дістав,
Щоб з ним в чужі краї літати,
Кого би я за найдорожчі шати,
І за порфіру царську не віддав.
Ваґнер: Не закликай знайомий рій істот,
Які в повітрі темному кружляють
І людям тисячі пригод
Та небезпек приготовляють.
Одні з півночі, острий зуб у них.
Від язиків їх не втічеш нікуди.
А ті зі сходу, від пустель німих“
Висушують змарнілі груди.
То спекою з полудня розіллють
На голову твою нестерпні муки,
То з заходу громами заревуть,
Щоби залить тебе, луги і луки.
Летять на поклик, та на шкоду нам.
Слухняні, та за нами вічно стежуть.
Подібні робляться небесним вістунам.
І бубонять, мов янголи, як брешуть.
Та вже ходім, бо холодно стає.
Лягла імла, навколо ніч встає.
Ми тільки ввечері шануєм дім.
Чогож ти став? Чи щось очам твоїм
Привиділось в тумані та в пітьмі?
Фавст: Ти бачиш? Чорний пес блукає по стерні.
Ваґнер: Я бачу вже давно, — та щож такого в тім
Фавст: Приглянься краще! Знаєшся на нім?
Ваґнер: Звичайніш пудель, що шукає пана.
Відбився десь, рознюхує сліди.
Фавст: Він крутиться навколо нас від давна.
І колесом приближуєсь сюди.
Коли не помиляюсь, позад його,
Неначе хвіст, біжить горючий вир.
Ваґнер: Я бачу тільки пудля, більш нічого:
Тебе набудь обманює твій зір.
Фавст: Мені здається, він маґічні кола
Росписує навколо наших ніг.
Ваґнер: Та ні! він, боязко кружляє доокола.
Бо замісць пана инших спостеріг.
Фавст: Вже близько він. Приглянутись пора.
Ваґнер: Тиж бачиш: пес, а не якась мара.
Гарчить, то гавкне, — на живіт приліг,
Вертить хвостом, собача звичка їх!
Фавст: Ходи сюди! Та підем разом!
Ваґнер: Комедія, з цим псом багато втіх!
Стоїш, а він упаде плазом.
