Сторінка:Гете. Фавст. пер. Д. Загула (1919).djvu/70

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 57 —

Ти маєш золото, яке так швидко.
Мов ртуть, зникає в мене в кулаці.
Ти маєш гру, в якій прибутку не буває.
І дівчину, що в мене на руці.
В моїх обіймах иньшому моргає.
А може й славу, що за дві — три хвильці
Мов метеор засвітить і погасне.
Дай плід мені такий, який би гнив на гильці,
І цвіт дерев, який не жовкне передчасно!
 Мефістофель: Завдання це — мені байдуже.
Добра такого в мене є досить;
Та прийде час такий, мій друже,
Що схочеш і смачнійшим закусить.
 Фавст: Як я на ліжко ляжу в супокою,
Хай буде тут кінець мого життя!
Коли скажу, одурений тобою.
Що вже не прагну кращого буття.
Коли мене захопить насолода,
Хай буде це моїм останнім днем!
Я бюсь об заклад. Згода?
 Мефістофель: Згода!
 Фавст: Дай руку, ми прибєм!
Коли промовлю до хвилини,
Чарівна мить! не відлітай!
Хай тут душа моя загине,
А ти кайдани накладай!
Як загудуть посмертні дзвони.
Ти вільний! — Перестане час.
І в грудях серце захолоне.
Тоді мій вік на віки згас!
 Мефістофель: Обдумай ще раз! Я не забуваю!
 Фавст: Я твого права не займаю.
Коли тобі належиться воно.
Коли я раб, то все одно:
Чи твій, чи чий. — про це я не питаю.
 Мефістофель: Я ще сьогодні при вечері
Прислугувати буду вам весь час, —
Але, про всяке, я попрошу в вас
Кілька рядочків на папері.
 Фавст: Як бачу, ти педант; без підпису не йде!
Людини чесної не бачив ти ніде?
Чиж не доволі ще, що слово з уст моїх
Лунатиме до дня страшного суду?
Міняються віки, непевний вигляд їх.
А я обітниці додержувати буду.
Та щож? ці дурощі в серцях від роду вже;