Хор (весело): «Невжеж то від кохання».
Брандер: Біжить сюди, біжить туди,
Пє з кождої калюжі,
Ніяк не збудеться біди,
Болить її ще й дуже.
Скакала. — дикий то танець.
Та хутко їй прийшов кінець,
Невжеж то від кохання?
Хор: Невжеж то від кохання?
Брандер: Прибігла в кухню в білий день,
І впала на підлогу.
Стогнала важко цілий день
І душу дала Богу.
Сміється кухня тай двірня,
Ага! Сказилася дурна.
Невжеж то від кохання?
Хор: Невжеж то від кохання?
Зібель: І справді втіха для дурних!
Це в них мистецтвом має бути!
Щурам та мишам підсипать отрути!
Брандер: А відколи ласкавий ти до них?
Альтмаєр: Ах, лисоголовий пузачу!
Тобі мишей нещасних жаль стає, —
В роспухлій миші справді бачу
Якраз подобіє твоє.
Мефістофель (до Фавста): Передовсім нам треба завитати
В веселе товариство. Цей народ
Навчить тебе, як жити без турбот.
У них щодня, як бачиш, свято.
З безжурністю та дрібкою ума —
Танцює, крутиться кумпанія завзята.
Мов за хвостом малі котята.
Як тільки болю голови нема, -
Та ще шинкар боргує їм вина,
То їм на цілий світ начхати!
Брандер (вказуючи на Фавста і Мефістофеля):
Ці тільки що приїхали мабуть;
По їх манєрах незвичайних знати.
Вони й годинки не пробули тут.
Фрош: Що правда, міста вже над Липськ не відшукати!
Це наш малий Париж, а в нім окремий люд
Зібель: За кого ти вважаєш їх?
Фрош: Це ви лишіть мені! При повній склянці трунку
Я хутко випробую в них,
Як тільки схочу, що найтоньшу струнку.
