А при кінці аж сам собі зрадів,
То, певне, вже щось гарне мусить бути!
Тепер ти тут надивишся доволі;
Я скарб такий придбаю вже тобі!
Щасливий той, хто має ласку в долі,
Дістать його за жіночку собі.
(Фавст дивиться й далі в дзеркало. Мефістофель витягується в кріслі і продовжує, забавляючись віником, що в його в руках.)
Я тут сижу, мов цар який на троні.
Оце мій скиптр, а як би ще в короні…
Малпи: (які досі робили ріжні дивовижні рухи, приносять з великим криком Мефістофелеві корону).
Ти з крови зроби,
Сльозами зліпи
Корону незгіршу!
(Ступають незграбно з короною і розривають її на дві частині, з якими скачуть навколо Мефістофеля.)
Пропало! Ми йдем
І з криком ведем
Розмову для віршу.
Фавст (перед дзеркалом): Здається, я здурію тут за мить!
Мефістофель (вказуючи на малп): А в мене в голові щось
робиться те саме…
Малпи: Як нам пощастить.
То й ми говорить
Потрапим думками.
Фавст (як перше): А в грудях в мене полумя горить!
Ходімо звідсіля скоріше!
Мефістофель (в тому самому положенні):
Бодай одно, а треба похвалить.
Що це поети найщиріші.
(Котел, на який самка до цієї хвилі перестала звертати увагу, починає збігати; повстає велике полумя, яке вилітає крізь комин. Відьма прилітає крізь комин в полумї з страшним криком.)
Відьма: Ай! ай! ай! ай!
Дурний осел,
Проклята свине!
Прогавив котел,
Попарив мене!
Нікчемний лінтяй! (Побачивши Мефістофеля й Фавста.)
А хто це тут?
Ви що за люд?
Чого ви тут?
Мені на злість?
