Як вісім — сім,
І вже по всім.
Бо девять раз.
Десять ні — раз.
Так лічить відьма кождий раз.
Фавст: Стара, здається, має лихорадку.
Мефістофель: Це тільки перше слово на початку.
А далі так звучить вся книга до кінця.
Часу чимало я на ній просурмив.
Бо цілковита суперечність ця
Таємна для мудрця так само, як для дурнів.
Слова ті, друже, і нові й старі.
Цим способом користуються всюди.
Що три — це бач — одно, одно — то три,
Щоб замісць правди підсувать облуди.
Отак базікають всі люде всіх віків.
Та хто з дурними сперечатись буде?
Звичайно чоловік, як вчує пару слів.
Міркує, що і в них повинна думка бути.
Відьма (продовжує): Всі сили всіх
Наук отсих
Для всіх світів таємні.
А хто й не гадав,
Той їх дістав
Без труду задаремне.
Фавст: Що за безглуздя нам вона говорить?
Боюсь, що хутко трісне голова.
Я тут, здається, чую цілі хори
Стотисяч дурнів, не її слова,
Мефістофель: Ну годі! годі мудра чарівниця!
Давай лишень хутенько свій напій.
По вінця повну шкляночку налий:
Мій друг без вади вже напється.
Чимало ступнів має він у нас,
І всяких соків випивав нераз.
Відьма: (З усякими церемоніями наливає шклянку; в ту хвилю,
як Фавст притулює шклянку до губ, повстає маленьке полумя.)
Мерщій ковтай! Не дилькоти!
За хвильку весь перемінишся.
Тепер ти з чортом «ти на ти»
А все ще полумя боїшся?
(Фавст випиває чарку. Відьма розриває коло. Фавст виходить з його.)
Мефістофель: Тепер на двір! Не вільно спочивати!
Відьма (до Фавста): Хай вам ковток пожитку принесе!
Мефістофель (до відьми): Я вже тобі віддячуся за все,
В Вальпургієну ніч ти можеш пригадати!
