— Не дивіться на каторгу, — стиха сказав він, — а то щоб який невільник не пізнав нас та не скрикнув з радощів.
Небаба та Олексій Поповичъ одвели очі од ґалери. А вона все посувалася помалу; а в повітрі бряжчали й дзвеніли важкі кайдани, і той брязкіт болем тяжким одгукувався в козацьких душах.
Козаки почали просуватися каюком поміж усякими суднами і зненацька почули якісь дивні згуки: чи то співання, чи то стогнання, що вихоплювалося з намученої душі. Глянувши туди, звідки чулися ті згуки, побачили козаки знову бідолах-невільників. Та ці вже були одмітніші од тих, що бвчили козаки на ґалері. Ці були ще наче обідраніші, ще голіші і здебільшого русяві та руді, і на ногах у їх було щось, ніби постоли. З чого їх виплетено — не можна було розібрати, та все ж нагадували вони постоли. На невільниках було щось, ніби хомути; мотузки од тих хомутів сплетено в товсту кодолу, прив'язану до судини, навантаженої камінням. На ногах у невільників дзвеніли кайдани. Похиливши вниз голови та поспускавши руки, що висіли мов спаралізовані, невільники йшли берегом і тягли важку судину, стогнучи наболілими грудьми: „Эй, дубинушка — ухнем!“ А біля їх ішли доглядачі і били таволгою та сирицею.
Козаки дивилися на бідолах і пекучий жаль стискав їм серце. Нарешті каюк сяк-так просунувся проміж човнами та проміж татарчатами, що купалися та перекидалися в дивно прозорій воді і пристав до берега.
Небаба зостався берегти каюк. Але татари, побачивши гарну городину, сунули б її купувати і довідалися б, що не татарин привіз її. Щоб тому запобігти, він ліг у каюці і удавав, що спить, а Сагайдачний з Олексієм Поповичем пішли в
