(З листа до „Василя Максимовича“).
Слава — се скарб людський. Справедливо робимо, коли бережемо чесно зібране богацтво або вкрадене шукаємо. Та ж справедливість вимогає від нас, аби ми чесними ділами наживали й берегли славу, а вкрадену клеветничими кігтями знова вернути собі старалися. Ви, друже, мабуть повірите — яких то злобних оглагольників я маю. Та коли б іще вони міні звичайні беззаконства приписували — ще б нічого. Але немилосердні ті такою злобою на мене дишуть, що окрім звичайної моєї зіпсованости, о якій вони так багато говорять, славлять мене навіть душегубителем чи то єретиком, а через те забороняють підвладним своїм слухати моїх поучень. Сього я вже не стерпів і написав оце коротке очищення, котре вам, приятелеві своєму, й посилаю. Хоч воно й не зможе загородити їх гавкаючих пащ, але все ж, думаю, зробить їх хоч трошки косноязичними, а від того незлобиві й праві серця менше будуть перетерпівати соблазнів.
Насамперед кажуть наче-б то я де-яким молодим людям внушав, що та чи яка инша людського життя стать є вредною й неблагополучною, приписуючи при тім иншим становищам істе блаженство. Але чи можу ж іменно я мати таку безумну і вредну думку? Хто краще мене́ знає, той певен, що я в тім згожуюся зі св. Максимом, а він каже, що нема злого ніде і ні в чім і ніколи. Як се розуміти, коли майже всюда ми бачимо саме зле? А він на те каже, що зло — се ті ж самі Богом сотворені добрі річи, тільки приведені кимось в безпорядок. Се як би хто надів на голову чобіт, а на ноги шапку. Безпорядок очевидний, але хто ж скаже,