Так закінчилося земне життя дивної людини — Григорія Савича Сковороди.
Поховав його Ковалевський на тім же місці, де Сковорода сам собі вирив могилу, тоб-то на горбочку над ставком, де Сковорода любив сидіти увечері та грати на своїй сопільці псальми. Але через двадцять літ з якихось причин тіло Сковороди було перенесене у сад священника, на те місце, де могила знаходиться й зараз.
Той Ковалевський, який ховав Сковороду, помер, Іванівна перейшла на сина[1], а від сина попала у руки Кузина. Могила Сковороди призабулася, ніхто за нею не стежив, коли неї не було огорожі, і люди й скотина по ній ходили. В 1842 році основатель Харьківського універсітету Каразін, пишучи до редактора „Молодика“, згадував про могилу і сказав, що вона „украсится достойнымъ памятникомъ, какъ обѣщалъ мнѣ Козьма Никитичъ Кузинъ, этотъ рѣдкій гражданинъ и человѣкъ добра общественнаго“. Але сей „рѣдкій гражданинъ“ слова свого не здержав, і в 60-х ще роках писав Е. Данилевський — „никакого памятника на могилѣ Сковороды не существуетъ“. Тільки й
- ↑ Коли ото Іванівка належала сьому Ковалевському, то його жінці сказала одна юродива баба: „У тебе, бариня, в твоїм імєнії лежить клад“. Се вона казала про могилу Сковороди, а розумна поміщиця взяла ті слова просто й почала копати землю по всьому своєму маєтку, шукаючи скарбу.
В народі ходили такі чутки, що тим хазяям садочку, котрі не звертали уваги на могилу Сковороди, все траплялося якесь лихо: то зіпьється володілець, то помре сам несподівано або жінка. Говорили, що на тім місці, де помер Сковорода, якийсь садовник побудував собі хату. Але тільки що перейшов він туди жити, як звідки не взявся вихор, з грюкотом поросчиняв вікна й двері, ледве не зірвав даху і всіх поперелякав.
Звичайно, се дурниці, але се показує, що простий нарід чув якусь величину Сковороди, тільки не знав, як о тім сказати, і говорив як умів, приписуючи великому фільософу якесь волшебство, якісь такі вчинки, що їх ніколи й не буває.