В дорозі не сталось нічого надто прикметного. Їхали трохи більш як два тижні Воно може й швидше приїхав би Іван Федорович, так коли ж побожний єврей шабашував но суботах і, нап'явши своє богомілля увесь день молився. А проте, з Івана Федоровича, як я мав нагоду принотувати вище, була така людина, що не підпускала до себе нудьги. Він на той час розпаковував чамайдана, виймав білизну, переглядав її гарненько, чи доладу її випрано, чи доладу складено, здіймав обережненько пушок з нового мундира, пошитого вже без погончиків і знов усе те складав найчепурнішим способом. До книжок він здебільшого охоти не мав; а коли й заглядав часом до оракула, так то через те, що любив знаходити там усе звісне, кілька раз читане. Так городянин кожного дня простує до клубу, не для того, щоб якоїсь там новини почути, але щоб зустріти тих приятелів, з якими, хто зна відколи, звик гомоніти в клубі. Так чиновник з правдивою втіхою вичитує адрес-календар по кілька раз на день, не задля якого там дипломатичного клопоту, але його аж надто бавить друкований розпис іменам. «А! Іван Гаврилович такий то!» проказує він стиха сам до себе. «А оце й я!.. Гм!..». А другим разом знов читає з тими самими вигуками.
По двох тижнях подорожі Іван Федорович доїхав до хутірця, верстов за сто від Гадячого. Було те у п'ятницю. Сонце давно вже зайшло, коли він заїхав бричкою і з євреєм на постоялий двір.
Цей постоялий двір був, як усі постоялі двори по маленьких хуторах та селах. Подорожнього в них, як заведено, трактують з усеї сили вівсом та сіном, так наче б то він мав бути почтовий кінь. Та коли б йому схотілося поснідати, як звичайно снідають добрі люди, то зберіг би свій апетит цілісіньким до другого разу. Іван Федорович, знаючи все те, заздалегідь
