припас дві в'язки бубляків та ковбаси і, загадавши дати чарку горілки, якої в жодному постоялому дворі не бракує, узявся за свою вечерю, засівши на лаві до дубового столу, твердо вкопаного в долівку.
Тимчасом почувся гуркіт брички. Ворота заскрипіли, але бричка довго не в'їздила у двір. Гучний голос лаявся з бабою, що держала корчомку.
— Я заїду, — почув Іван Федорович, — та коли хоч одна блошиця укусить мене в твоїй хаті, то приб'ю, їй-же богу приб'ю, стара відьмо! І за сіно нічого не дам!
Хвилину пізніше двері одчинилися і ввійшов, чи краще сказавши, вліз товстенький чоловік у зеленому сурдуті. Голова його твердо вгрузла у короткій шиї, що видавалася іще товща під двоїстим підборіддям. Та й на вигляд, здавалося, був він із тих людей, що ніколи не сушили собі голови дурницями і що все життя їхнє котилося, як підмазане.
— Доброго здоров'я, мостивий пане! — промовив він, побачивши Івана Федоровича.
Іван Федорович мовчки вклонився.
— А дозвольте спитати, з ким маю честь? — провадив товстий подорожній. При такому допиті Іван Фсдорович мимоволі підвівся з місця і став на витяжку, що робив звичайно, коли його розпитував про що полковник.
— Вислужений поручник Іван Федорів Шпонька, — одповів він.
— А чи можна знати, в які місця прямуєте?
— У власний хутір, пане, у Витребеньки.
— Витребеньки! — мало не скрикнув пильний допитувач. — Дозвольте, добродію мій, дозвольте, — говорив він, підступаючи до нього і розмахуючи руками, так наче хтось його не підпускав, або він продирався крізь людський тиск, і підступивши обійняв кругом Івана Федоровича і розцілувався спочатку у праву, тоді у ліву, та й знову у праву щоку. Івану Федоровичу дуже сподобалось оте чоломкання, бо ж його гу-
