бам здалися товсті щоки проїжджого за пухкі подушки. — Дозвольте, добродію, познайомитись, — говорив далі товстюк, — я дідич таки Гадяцького повіту і сусіда ваш. Живу я од хутора вашого, од Витребеньок, не далі як за п'ять верстов, у селі Хортищі; а звати мене Григорій Григорович Сторченко. А якже, а якже, добродію мій; — і знать вас не схочу, як не приїдете в гості до Хортища. Тепер я поспішаю в своїй потребі… А що це? — промовив вій ласкавим голосом своєму козачкові, хлопцеві в латаному на ліктях козакині, що увійшовши до хати, заставляв з непевністю на виду стіл вузликами та ящиками. — Що це? що? — і голос Григорія Григоровича ставав помалу грізніший та грізніший. — Хіба я це сюди велів тобі ставити, моє серце? Хіба я це сюди казав тобі ставити, гадюко! Чи це казав я тобі наперед розігріти курку, пройдисвіте! Геть! — скрикнув він, тупнувши ногою. — Стривай, мармизо! Де погребець з пляшками? Іване Федоровичу! — говорив він, наливаючи чарочку настоянки: — прошу покорно — лікарственої!
— Їй-богу, пане, не можу… мені вже довелося… — промовив Іван Федорович, мнучись.
— І слухати не хочу, добродію мій! — присилив голоса поміщик: — і слухати не хочу! З місця не рушу, поки не вип'єте!..
Іван Федорович, побачивши, що відмовитися не можна, не без приємности випив.
— Це курятина, добродію мій! — провадив товстий Григорій Григорович, розрізаючи її ножем у дерев'яному ящику. — Було б вам відомо, що куховарка моя Явдоха часом любить клюкнути і через те раз-у-раз пересушує. Гей, хлопче! — тут звернувся він до хлопчика в козакині, що приніс перину і подушки: — постели мені долі серед хати. Та гляди, сіна клади вище під подушку. Та висмикни в баби пасмо прядива з мички заткнути на ніч вуха. Було б вам відомо, добродію мій, що в мене заведено затикати на ніч вуха з того проклятого припадку, коли в одній руській корчмі
