робити та як сушити груші Навіть панни заговорили; проте білява, що здавалося років на шість молодша від сестри і що мала на око літ двадцять п'ять, була мовчазніша.
Та найбільше говорив і діяв Іван Іванович. Певний, що тепер його ніхто не переб'є та й не засоромить, він говорив і про огірки, і про картоплю, як її садити, і про те, які були колись розумні люди — куди проти теперішніх, — і про те, як усе в світі дедалі то розумнішає і доходить наймудріших вигадок. Коротко, був він із тих людей, що з найбільшою втіхою воліють віддаватися найсолодшим для душі розмовам, і говоритимуть про все, про що тільки можна говорити. Коли розмова провадилася про справи важливі і побожні, то Іван Іванович зітхав після кожного слова, покивуючи помалу головою; коли про господарські, то висовував голову з своєї брички і робив такі міни, що глянувши на цього, здається, можна було б прочитати, як саме робити грушевий квас, які завбільшки ті дині, що він говорив, і які ситі ті гуси, що бігають у нього по двору. Кінець кінцем, уже ввечері на превелику силу пощастило Івану Федоровичу розпрощатись. І хоч який був податний, хоч як його силували почувати, а він устоявся таки, щоб їхати, і поїхав.
— Ну, що? виманив у старого лиходія листа? — Так питаючись зустріла Івана Федоровича тітонька, що нетерпляче дожидала його уже кілька годин на ґанку і не втерпіла кінець кінцем, щоб не вибігти за ворота.
— Ні, тітонько! — сказав Іван Федорович, злізаючи з візка: — у Григорія Григоровича ніякого листа немає.
— І ти йому повірив? Бреше, проклятий! Коли небудь попаду, то єй-єй власними руками випорю.
