Е, я таки спущу йому сала! А треба б одначе наперед поговорити з нашим підсудком, чи не можна судом з нього стягти. Та не про те тепер мова. Ну що ж, чи добрий обід був?
— Вельми… таки так, тітонько.
— Ну, а що ж подавали вам, розкажи! Знаю, що стара добре тямить за кухнею доглянути.
— Сирники були із сметаною, тітонько. Соус з голубами, начиненими…
— А індичка була з сливами? — питалася тітонька, бо й сама була з перших готувати цю страву.
— Була й індичка… Вельми гарні панночки — Григорія Григоровича сестри, особливо білява.
— А! — сказала тітонька і пильно подивилася на Івана Федоровича, що почервонів і очі в землю потупив. Нова думка мигнула їй у голові. — Ну що ж? — спиталася вона з цікавістю і жваво: — які в неї брови? — Не шкодить додати, що тітонька завжди покладала найпершу красу жіночу в бровах.
— Брови, тітонько, зовсім такі, як ви ото розказували, у вас були замолоду. І по всьому личку дрібненьке ластовиння.
— А! — сказала тітка, задоволена увагою Івана Федоровича, що проте і на думці не мав сказати тим якогось комплімента. — Яке ж було на ній убрання? хоч правда, тепер і не знати таких дебелих матерій, як от приміром у мене на цьому капоті. Та не про те мова. Ну та й як же ти говорив з нею про щонебудь?
— Тобто, як?.. я, тітонько? Ви, може, думаєте вже…
— А що ж! що тут дивного? сам бог велів! Може, тобі з нею на роду написано жити укупочці.
— Я не стямлюся, тітонько, як то ви можете таке говорити. Це показує, що ви зовсім мене не знаєте!
— Гай-гай, уже й образився! — промовила тітонька. «Ще молода дитина!» подумала вона сама до себе: «нічого не знає, треба звести їх докупи, хай розпізнаються».
