Віз із відомими нам пасажирами виїхав якраз на міст, і ріка у всій красі і величі, як суцільне скло, розкинулась перед нами. Небо, зелені і сині ліси, люди, вози з горшками, млини — все перекинулось, стояло й ходило догори ногами, не падаючи в блакитну принадну безодню. Красуня наша замислилась, дивлячись на пишний краєвид, і забула навіть лущити свій соняшник, чим ретельно розважалась усю дорогу, коли це слова: «Ой, та й дівчина!» вразили її вухо. Оглянувшись, побачила вона на мосту гурт парубків, і серед них один, зодягнений чепурніше ніж інші, в білій свиті і в сивій з решетилівського смушка шапці, узявшись у боки, молодецьки поглядав на проїжджих. Красуня не могла не помітити його засмаглого, але приємного лиця й огненних очей, що, здавалось, пронизували її наскрізь, і спустила очі, подумавши, що може це він сказав те слово. «Гарна дівчина! — казав далі парубок у білій свиті, не зводячи з неї очей. — Я віддав би все своє господарство, щоб поцілувати її. А спереду он і чортяка сидить!» Регіт знявся з усіх боків; та вирядженій жінці того, що повільно ступав поруч, чоловіка не надто вподобалось таке привітання: червоні щоки її стали аж огненні, і тріскотіння добірних слів посипалось, як град, на голову молодецького парубка.
— Щоб ти вдавився, паскудний бурлако! Щоб твого батька горшком по голові стукнуло! Щоб він послизнувся на льоду, антихрист клятий! Щоб йому на тім світі чорт бороду обсмалив!
— Ач, як лається! — сказав парубок, витріщивши на неї очі, наче спантеличений таким сильним випалом нежданих привітань: — І язик їй, столітній відьмі, не заболить вимовляти такі слова!
— Столітній!.. — підхопила літня красуня. — Поганцю! піди та вмийся попереду! Шибенику нікчемний! Я не бачила твоєї матері, та знаю, що — погань! І батько погань! І тітка погань! Столітній! та в нього молоко ще на губах…
Віз саме почав з'їздити з мосту, і останніх слів не можна вже було почути; та парубок не хотів, здається, щоб на
