ляк і спідній одяг, що не скрізь і між кавалеристами можна натрапити.
Перебування серед таких товаришів, проте, ані трохи не зменшило боязкість Івана Федоровича; і якщо він не пив виморозків, воліючи чарку горілки перед обідом та вечерею, не танцював мазурку і не грав у банк, то, натурально, повинен був завжди зоставатися сам. Таким чином, коли інші роз'їжджали обивательськими по дрібних поміщиках, він, сидячи на своїй квартирі, вправлявся в тому, до чого схильна тільки сумирна й добра душа: то чистив гудзики, то читав гадальну книгу, то ставив пастки на мишей по всіх кутках своєї кімнати, то, нарешті, скинувши мундир, лежав на постелі.
Зате не було нікого справнішого від Івана Федоровича в полку. І взводом своїм він так командував, що ротний командир завжди ставив його за зразок. Зате невдовзі, через одинадцять років після одержання прапорщицького чину, підвищений він був у підпоручики.
Протягом цього часу він дістав звістку, що матуся померла; а тітка, рідна сестра матусі, яку він знав тільки з того, що вона привозила йому в дитинстві і посилала навіть до Гадяча сушені груші та виготовлені нею самою дуже смачні пряники (з матусею вона була в сварці, і тому Іван Федорович опісля не бачив її), — ця тітка, по своїй добродушності, взялася заправляти невеличким його маєтком, про що сповістила його у свій час листом.
Іван Федорович, бувши зовсім певний тітчиного доброго розуму, почав як і давніше відбувати свою службу. Інший на його місці, діставши такий чин, загордився б; але пиха зовсім була йому невідома. І ставши підпоручиком, він був той же самий Іван Федорович, яким був колись і в прапорщицькому чині.
Пробувши чотири роки після цієї знаменитої для нього події, він готувався виступити разом з полком з Могилівської губернії до Великоросії, коли дістав листа такого змісту:
