було націлене на вікно, а вже рука, давши знак десятському, держалася за дерев'яну клямку дверей. Раптом на вулиці зчинився крик… Винокур, що до інших своїх чеснот залічував ще й цікавість, швиденько натоптав тютюну в твою люльку й побіг на вулицю; але пустуни вже порозбігались.
— Ні, ти не вислизнеш у мене! — кричав голова, тягнучи за рукав когось у вивернутому вовною догори чорному кожусі. Винокур, використовуючи час, підбіг, щоб заглянути в лице цьому порушникові спокою; але лякливо позадкував від нього, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику.
— Ні, ти не викрутишся в мене! — кричав голова, тягнучи далі свого полоненика прямо в сіни; той не чинив ніякого опору, спокійно йшов за ним, ніби в свою хату.
— Карпо, відчиняй комору! — сказав голова десятському. — Ми його в темну комору! А там розбудимо писаря, зберемо десятських, переловимо всіх цих бешкетників і сьогодні ж резолюцію усім їм учинимо.
Десятський забряжчав невеличким висячим замком у сінях і відчинив комору. У цей саме час полоненик, користуючися з того, що в сінях було темно, раптом вирвався з надзвичайною силою з рук його.
— Куди! — закричав голова, схопивши ще цупкіше його за комір.
— Пусти, це я! — обізвався тоненький голос.
— Не поможе! Не поможе, брате! Пищи собі хоч чортом, голубчику, не тільки бабою, не одуриш мене! — І турнув його в темну комору так, що сердешний полоненик застогнав, упавши на поміст. Голова в супроводі десятського пішов до писаревої хати, і слідом за ними, немов пароплав, димів люлькою винокур.
В роздумі вони йшли всі троє, похиливши голови, аж раптом, повертаючи в темний завулок, всі разом скрикнули, стукнувшись з розгону об щось лобами, і такий же крик пролунав назустріч їм. Прижмуривши своє око, здивований голова побачив писаря з двома десятськими.
