— А я до тебе йду, пане писарю!
— А я до вашої милості, пане голово!
— Чудеса завелися, пане писарю!
— Чудні діла, пане голово!
— А що?
— Хлопці казяться, бешкетують цілими ватагами по вулицях. Вашу милость почитують такими словами — одне слово, сказати соромно. П'яний москаль побоїться вимовити їх нечистим своїм язиком. (Все це худорлявий писар, у вибійчаних шараварах і в жилетці кольору винних дріжджів, супроводив витягуванням шиї наперед і приведенням її в той же час до попереднього стану). Тільки був задрімав трохи, зразу зігнали з ліжка кляті шибеники своїми соромицькими піснями та стуком. Хотів був гарненько приструнчити їх, та поки надів шаравари й жилетку, всі порозбігалися хто куди. Самий верховод, проте, не втік від нас. Співає він тепер у мене в тій хаті, де колодників тримають. Душа горіла в мене дізнатись, що то за птиця, та пика у нього вся в сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.
— А як він одягнений, пане писарю?
— У чорному вивернутому кожусі, собачий син, пане голово.
— А не брешеш ти, пане писарю? Що коли цей шибеник сидить тепер у мене в коморі?
— Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, чи не погрішив трохи.
— Давай вогню! ми поглянемо на нього.
Принесли вогню, відчинили двері — і голова аж ахнув від здивовання, побачивши перед собою свояченицю.
— Скажи, будь ласка, — з такими словами вона підступила до нього. — Ти ще не з'їхав з останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув; щастя, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, проклятий ведмідь, своїми залізними лапами та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти…
