і перед козаками виявився шинок, похилений, мов та баба, що вертається з веселих хрестин. За тих часів шинки були не те, що тепер. Доброму чоловікові не тільки не було де розгулятися, ударити горлиці чи гопака, прилягти навіть ніде було, коли в голову зайде хміль і ноги почнуть писати покой-он-по. Двір був заставлений весь чумацькими возами; під повітками, в яслах, в сінях — один зігнувшись, другий розкидавшись, чумаки хропли, як коти. Шинкар один перед каганцем карбував на палиці, скільки кварт та осьмух висушили чумацькі голови. Дід, узявши третину відра на трьох, пішов у повітку. Всі троє лягли в ряд. Не встиг дід і повернутися, бачить, його земляки сплять уже мертвецьким сном. Розбудивши третього козака, що пристав до них, дід нагадав йому про дану товаришеві обіцянку. Той підвів голову, протер очі і знову заснув. Нічого робити, довелося одному вартувати. Щоб якнебудь розігнати сон, пішов він: обдивився вози, навідався до коней, запалив люльку, повернувся назад і сів знову коло своїх. Тихо було скрізь, так тихо, що, здається, й муха не пролетіла. Ось і ввижається
