сотник своїй дочці носити воду, мести хату, мов простій селянці, і не показуватись у панські покої. Важко було бідній, та нічого робити, треба коритись батьковій волі. На п'ятий день вигнав сотник свою дучку з дому босу і шматка хліба не дав на дорогу. Тоді тільки гірко заплакала панночка, закривши руками біле лице своє. „Загубив ти, батьку, рідну дочку свою! Загубила відьма грішну душу твою! Хай же тебе бог прощає, а мені, нещасній, мабуть, не велить він жити на білому світі!“ — І он там, чи бачиш… — тут повернувся Левко до Ганни, показуючи пальцем на будинок. — Дивись сюди: он, далі від дому, найвищий берег. З того берега кинулась панночка у воду, і з тої пори не стало її на світі.
— А відьма? — боязко перебила його Ганна, звівши на нього заплакані очі.
— Відьма? Старі баби вигадали, що з тої пори всі утоплениці виходили ясної ночі в панський сад грітися на місяці; і сотникова дочка стала над ними за старшу. Однієї ночі добачила вона мачуху свою коло ставу, напала на неї і з криком затягла у воду. Тільки відьма і тут викрутилась: вона перекинулась
