сажі, як у чорта, що кує цвяхи для грішників.
— А як він одягнений, пане писарю?
— У чорному вивернутому кожусі, собачий син, пане голово.
— А не брешеш ти, пане писарю? Що, коли цей шибеник сидить тепер у мене в коморі?
— Ні, пане голово! Ти сам, не в гнів кажучи, чи не погрішив трохи.
— Давай вогню! ми поглянемо на нього.
Принесли вогню, відчинили двері — і голова аж ахнув від здивовання, побачивши перед собою свояченицю.
— Скажи, будь ласка, — з такими словами вона підступила до нього. — Ти ще не з'їхав з останнього глузду? Чи була в отому твоєму одноокому казані хоч крапля мозку, коли ти мене в темну комору шпурнув? Щастя, що не вдарилася головою об залізний гак. Хіба я не кричала тобі, що це я? Схопив, проклятий ведмідь, своїми залізними лапами, та й пхає. Щоб тебе на тім світі пхали чорти…
Останні слова вона винесла за двері на вулицю, куди пішла з якоїсь своєї причини.
