тися з нею. Він тепер тобі не перешкодить; візьми і віддай йому ось цей лист…
Вона простягнула білу руку, личко її якось чудно засвітилось і засяяло… З незбагненним трепетом і млосним биттям серця вхопив він листа і… прокинувся.
— Невже це я спав? — сказав про себе Левко, встаючи з невеличкого пагорбка. — Так правдиво, ніби це й не сон. Дивно, дивно, — казав він далі, озираючись. Місяць, що спинився над його головою, показував північ, всюди — тиша; від ставу віяло холодом; над ним сумно стояв старий будинок з зачиненими віконницями; мох та дикий бур'ян свідчили, що давно його покинули люди. Тут він розтулив свою руку, що була міцно стиснута, і мало не крикнув з подиву, побачивши в ній записку. „Ех, якби я вмів грамоти!“ — подумав він, вертячи перед собою на всі боки папірець. В цей момент почувся шум позад нього.
— Хапай його зразу! Чого злякались? Нас десяток! Голову даю в заклад, що це людина,
