лазив тоді з брички. Довідавшись, що я з нашого села, дав він мені цю записку, а на словах вам велів переказати, батьку, що заїде до нас, повертаючись назад, пообідати.
— Він казав це?
— Казав.
— Чи чуєте? — поважно піднявши голову, казав голова до своїх супутників. — Сам своєю персоною комісар приїде до нашого брата, тобто до мене обідати! О! — тут голова підняв палець угору і так нахилив голову, ніби прислухався до чогось. — Комісар! Чи чуєте? Комісар приїде до мене обідати! Як гадаєш, пане писарю, і ви, свате, це ж не абияка честь? Чи ж не правда?
— Ще, скільки я можу пригадати, — підхопив писар, — ні один голова не частував комісара обідом.
— Не кожний голова голові рівня! — промовив із задоволеним виглядом голова. Рот його перекривився і якийсь важкий і хрипкий сміх, що більше скидався на відгуки далекого грому, зазвучав з уст. — Як ти гадаєш, пане писарю, чи не треба було б, ради поважного гостя, дати наказ, щоб з кожної хати при-
